Як часто ми прагнемо спокою і самоти! Нам бракує їх серед моря пристрастей і поспіху, що оточують нас повсякденно. Ми женемося за часом і не можемо його наздогнати. Швидкі наші хвилини, бо позбавлені Тиші. Тиші предстояння і молитовного єднання з Богом. Саме така Тиша є ознакою вічності. У ній світ і час набувають свого істинного глибинного змісту. За це потрібно боротися. І влітку нам випала така неоціненна нагода. З'явилася можливість звільнитися від меж, що зазвичай замикають наше життя і свідомість у "секуляризованому часі", часі поспіху і часі смерті. Наше підпорядкування дійсному стану речей призводить до самозгуби, адже поступово ми втрачаємо чистоту світосприймання і Віру, бо в "нашому часі" ми не встигаємо Вірити, ми не встигаємо озирнутись і замислитися про Вічне і Справжнє. Для цього потрібні вольові зусилля і Божа допомога, яка за нашим проханням може бути надана у будь-яку мить. Такими вольовими зусиллями є рішучий спротив лінощам, намагання бути свідомими і тверезими у вірі. Без зусиль ми не зможемо ефективно протидіяти довколишньому злу, адже: ”Царство Небесне з д о б у в а є т ь с я силою...”(Мт.11:12). Стає. Стає очевидним: мало лише розуміти, слід чинити згідно із цим розумінням, що є вже місією іншого порядку.

Фото з родинного архіву

Преподобний Амфілохій Почаївський в своєму рідному селі (Паломництво, c.Мала Іловиця, 2004р.)

Цьогорічне паломництво по Святих місцях Волині вилучило нас зі звичного невгамовного життєвого плину. Розкрило перед нами нову ознаку часу, долучило до Вічного.

Напевно, дивними видаються ці слова тим, хто ще ніколи не був у паломництві, адже жодна настанова не може замінити власного досвіду і переживання. Зважтеся на такий крок, друзі!

Наша подорож розпочалася наприкінці липня. Саме тоді група братчиків Київського православного молодіжного братства Свв Бориса і Гліба вирушила поїздом у напрямку Луцька. Колеса розмірено цокотіли по рельсах, відміряючи кілометри незвіданих доріг. А дороги слалися широко. У Луцьку нас вже чекали брати із Луцької духовної семінарії, а також місцеві братчики, наливалися золотом бані тамтешніх храмів, плекалося золото віри, втіленої у добрих починаннях. Час повільно сплинув у щирому спілкуванні та знайомствах. На луцькому пероні ми зустріли ранок, а луцькі друзі зустріли нас. Піднявши свої важкезні наплічники, ми рушили до Троїцького катедрального собору, поряд із яким розташована семінарія. Дорогою знайомилися з містом, його звичаями і неповторним плином життя. Собор вразив нас своєю вишуканістю. Пізніше (вже на Літургії) ми, крім іншого, мали змогу помилуватися його архітектурою та дивовижними фресками ізсередини. У храмі того дня зібралось чимало люду, панували молитовна єдність та Благодать Божа. Після служби відбулася традиційна біблійна бесіда у нижньому храмі собору.

Фото Ірини Кучукбаєвої

Церква архистратига Михаїла, в який молився Богдан Хмельницькій перед Берестейською битвою.(Паломництво, с. Пляшева, 2004р.)

Ввечері того ж дня вся наша громада на невеличкому автобусі виїхала до Жидичина (околиці Луцька). Вирушаючи туди, ми і гадки не мали, чим стане для нас Миколаївський монастир, якими враженнями ми збагатимося від спілкування із братією і як впродовж довгих місяців ми згадуватимемо незмарновані години перебування у цьому чудовому місці.

Чернече життя в монастирі було відновлене після тривалого небуття, спричиненого тоталітарним режимом, (а початки довгої історії обителі сягають ще ХІІІст.) кілька років тому братією та нинішнім настоятелем о.Марком. Монастир не має звичного храму. Богослужіння відбуваються у пристосованій для цього кімнаті напівзруйнованого митрополичого будинку, що єдиний зберігся до нашого часу на території монастиря. Умови життя монахів украй важкі, однак сила духу і віра - вражаючі. Вже за кілька хвилин спілкування з братією ми зрозуміли, наскільки повним і справжнім є їхнє духовне життя. В усій повноті відкрилась істина: неможливо співставити цінність духовної і тілесної поживи, як неможливо прагнути будь-чого сильніше за найцінніший дар - Божу Любов. Життя Миколаївської обителі в черговий раз доводить те, що сучасне українське монашество віддано і повнокровно сповняє своє служіння.

Наступним серед найбільш яскравих моментів паломництва було наше перебування у Св.Георгіївському монастирі на козацьких могилах (с.Пляшева під Берестечком). Щодня ми брали участь у Богослужінні, яке зазвичай правив о.Никон, знайомилися з історією монастиря і подіями часів незабутньої битви під Берестечком (вклонилися могилам полеглих пращурів), намагалися долучатись до щоденного монастирського правила. Спомин про Георгіївський монастир, розташований на благодатній, осяяній Божою ласкою землі, просто неможливо притлумити...

СПОМИН
З вітром летять небеса
І нахиляються долі,
Кожна хвилина - сльоза,
Вічність з ознакою волі.

Дзвони співають хвалу,
Ллють життєрадісну дійсність,
Свічечку ставлю малу
З вірою у Неймовірність.

В храмі луна антифон,
Ангельські крила тріпочуть,
З дивного саду ікон
Нас відпускати не хочуть.

Дивовижними були служби у Георгіївському соборі! Ми всі молилися вкупі і наша молитва була почута! Величний храм, чудові піснеспіви, вражаючі антифони,наші відкриті серця і служба звершена! Так просто і таємниче. Наша громада склалася у єдності, а чого іще бажати?

Фото Ірини Кучукбаєвої

Триярусний храм Монастиря на козацьких могилах. (Паломництво, с.Пляшева, 2004р.)

Так тривала подорож. Далі була Почаївська лавра, Свята Гора і джерело Св.Анни, с.Стіжок та багато нових, досі незвіданих місць, що розчулювали і ніби заповідали нам повернутися до своїх безцінних святинь.

Марія Колесник

Фото Ірини Кучукбаєвої

Останній день братського паломництва: стомленні, але щасливі! Біля с.Мала Іловиця,2004р.